medzdanie

КЛАПТИК ЩАСТЯ

Плеяда видатних випускників Ніжинського медичного коледжу вражає і водночас захоплює. Кожен із колишніх студентів нашого навчального закладу по-своєму талановитий, геніальний, хтось живе і працює тут, в Україні, а когось доля завела за межі нашої держави.
Сьогодні мова піде про людину, яка також побачила світ, але основний свій медичний професійний обов’язок уже довгий час виконує на рідній Чернігівщині.

Похожее изображение
Пропонуємо читачам уривки спогадів випускника Ніжинського медичного коледжу 1958 року, лікаря Чернігівської обласної лікарні, члена національної Спілки письменників України, лауреата обласної літературної премії ім. М.М.Коцюбинського Михайла Івановича Руденка, які він так поетично назвав «Клаптик щастя».

Фото Лосинівка і Лосинівці.Фото Лосинівка і Лосинівці.
Навіть не віриться, що в цьому 2018 році виповнюється рівно шістдесят років, як я, як ми, тобто наша Б-група, закінчили Ніжинське медичне училище. Справді, якщо міряти той час життєвими мірками, то він дійсно немаленький і багато кого з моїх товаришів уже немає на цьому шляху. Давненько вже я не відвідував колись таке рідне й дороге місто, де, без перебільшення сказати, прожив найщасливіші і найкращі роки; давно не чеканив кроки тротуарами незабутньої Гоголівської, не блукав вузькими стежинами Графського парку, не сидів у задумі на широких лавах парку Шевченківського, не відвідував близьких серцю студентських аудиторій та спортивної зали, де й проходило наше тодішнє життя-буття.
Якщо розповідати про студентське минуле, то, в першу чергу, треба згадати своїх педагогів, своїх учителів, які нас навчали, виховували, готували до самостійного життя. І хоч наш час був певно іншим, і шляхи, які ми обирали, були, можливо, не настільки непередбачуваними, як сьогодні, і все ж вершити перші кроки і планувати подальше трудове життя і власну долю кожний мусив власноруч, як і зараз, не покладаючись ні на чужий досвід, ні на батьківську опіку.
Не боячись життєвих труднощів, ми сміливо вирушили за направленнями хто на Схід, на Донбас, хто на Захід, переважно це була Волинська область, і сумлінно там відпрацьовували свої дипломи.
Але повернімося до наших педагогів. Вважаю, що з педагогічним колективом нам досить пощастило.
Згадуючи не лише прізвища, а й образи своїх колишніх викладачів, ловлю себе на думці, що деякі з них запали в душу глибоко і назавжди. Навіть зараз хочеться їх наслідувати і навіть бути в чомусь схожим на них.
Свої спомини, як завжди, хочеться почати з першої особи училища, його директора, Максима Васильовича Сидорця.
Центральним же осердям педагогічного колективу була вона, яскрава і неповторна Лідушка, наш завуч і викладач математики, Лідія Олександрівна Лушнікова.
Із перших хвилин знайомства з нею її образ викликав у наших душах змішані почуття. Спочатку це був страх, — вона виглядала доволі суворою і принциповою, — потім, після більш близького знайомства, страх переростав у повагу, яка невдовзі перетворювалася на захоплення та любов. Достатньо було одного разу поспілкуватися їй із студентами в аудиторії, як після того вона не лише впізнавала нас на вулиці, називаючи ім’я та прізвище кожного, а нерідко згадувала навіть хто з якого села.
Особливо теплі слова хочеться подарувати нашій класній керівниці, викладачу російської літератури Олександрі Миколаївні Ясинській. Вона стала для нас рідною людиною, другою матір’ю, дуже тактовною й витриманою. Уроки з літератури були для нас справжніми відкриттями, і хоч студентського часу було обмаль, аби його витрачати на читання художньої літератури, але спрага до читання, яку вона посіяла в наших душах, залишилася з нами назавжди.
Пам’ятаю, як уже працюючи на Донбасі фельдшером підземного здоров пункту на шахті «Новомоспіно», я оберемками носив книжки з міської бібліотеки, за рік встиг перечитати чи не всю російську класику. Та й потім, усе своє подальше життя, я ніколи не розлучався з книгою. Навіть зараз вважаю, що найкращий відпочинок у будь-якому віці – то цікава книга. Дуже прикро, що з сьогодення її все частіше витісняють комп’ютер та телевізор. І все таки, думаю, що лише книга здатна народжувати романтиків, надавати душі широкі крила і відправляти її у високий політ до найчарівніших світів.
Хочеться добрим словом згадати й інших викладачів, які сіяли в наших душах добре, світле і вічне. Серед них – незабутню Людмилу Сергіївну Дресвянникову-Ушинську, викладача терапії. Вона ставилася до нас, як до рівних, і вимагала ґрунтовних знань з терапії. Зі свого боку намагалася теоретичний курс тісно пов’язувати з практичними навичками, через що терапія стала для нас одним із найцікавіших предметів.
Слід добрим словом згадати також Марію Іванівну Градобик, викладача педіатрії і відповідальну за практику.
Серед чоловічої статі найбільше запам’ятався Віталій Тимофійович Сова, викладач хірургії.
Дуже цікавою людиною був наш викладач фізіології Анатолій Ізрайлович.
З великою симпатією хочеться повідати про нашого вчителя фізкультури, Зінаїду Андріївну Зайцеву. Саме за її гарячої підтримки та активності нашої ініціативної групи в особі Валерія Борисенка та автора цих рядків, у нас була створена секція зі спортивної гімнастики.
Найбільше ж запам’яталися наші перші змагання, проведені в стінах училища. Той виступ став для всіх топовою подією, справжнім спортивним святом. Зала була заповнена вщерть, серед глядачів – не лише студенти, а й більшість викладачів. І всі з неприхованою радістю завзято плескали нам у долоні, нагороджуючи учасників дійства гучними аплодисментами.
Поряд із навчанням та заняттям спортом були й інші вподобання. Хто мав голос – виступав у хорі. Були навіть свої солісти. У мене ж до співу таланту не було, тож я подався в танцювальний гурток. Виступи нашого ансамблю також відзначалися доволі значними успіхами. І не лише в училищі, а й на сцені міського драматичного театру, куди нас часто запрошували для участі в святкових концертах.
Танцями ми розважалися навіть на великих перервах між парами. Вважаю, що таке дійство дуже корисне для студентської молоді. З одного боку, дозволяє мозку розслабитись, з іншого – набратися позитивних емоцій вія спілкування 3 прекрасною статтю. Навіть зараз я не поміняв думки і вважаю, що танці – то не лише фізична вправа, а й найкращий заряд бадьорості, кращий за будь-яку фіззарядку. Скажу, як лікар-кардіолог: танці – то найкращі ліки для профілактики ішемічної хвороби серця. Танцями потрібно займатися в будь-якому віці. Переконаний, якщо людство, щоденно, хоча б півгодини свого часу витрачало на танці під музику, про хвороби серця можна було б забути. Та й не лише серця.
Після закінчення училища я більше року пропрацював фельдшером підземного здоровпункту на шахті «Новомоспіно» Донецької області, звідки відправився до війська, де служив на знаменитому ракетному полігоні ПЛЕСЕЦЬК, що розташований в Архангельській області. Після служби подався в мандри – матросом на теплоході «ЕДУАРД БАГРИЦЬКИЙ» Волго-Донського річного пароплавства, потім повернувся до рідного села, де працював фельдшером швидкої допомоги Лосинівської НРЛ. У 1964 році вступив до Київського медичного інституту імені академіка Богомольця, після закінчення якого працював головним лікарем Красилівської дільничної лікарні Козелецького району. Потому знову подався у мандри, працював судновим лікарем на т/х «СТАВРОПОЛЬ» Азовського морського пароплавства з портом приписки в Маріуполі. Довелося побувати в багатьох країнах Середземномор’я: Турції, Греції, Італії, Мальті, Лівії, Тунісі. Ці незабутні подорожі відтворені в кількох моїх оповіданнях. Із 1978 року працюю в Чернігівській обласній лікарні на посаді лікаря відділення функціональної діагностики, понад двадцять років був його завідувачем.
Тож, повертаючись пам’яттю в прожиті, насичені багатьма подіями роки, чомусь найчастіше пригадується саме Ніжин з його тихими, вузенькими вуличками, з низенькими одноповерховими будиночками, з насиченою густою зеленню міськими парками та скверами, з добрим, веселим, гамірним людом, з найріднішим і найщирішим колективом Ніжинського медичного училища, який був нашою сім’єю і залишився в пам’яті найкращим, незабутнім, непере-вершеним спогадом. Хочеться подякувати Богові За те, що він подарував мені цей чарівний клаптик непересічного щастя, який зігріває мою душу й досі.

Михайло РУДЕНКО. Ніжинський вісник від 25 червня 2018 р.

Лосинівка і Лосинівці

 

залишіть коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *