35993519_420060721791887_5199505202587107328_n

Спортсмен із Вертіївки: паралімпієць Дмитро Суярко зі своїм поглядом на життя

#@gazetadp#Деснянськаправда

Цієї неділі, 24 червня, Україна відзначатиме День молоді. Напередодні свята ми зустрілися з одним із найвідоміших молодих спортсменів Чернігівщини, учасником Паралімпійських ігор у Південній Кореї, біатлоністом та лижником Дмитром Суярком і дізналися про дитинство у Вертіївці, зміни, які принесла ОТГ, перші кроки на лижах та враження від Паралімпіади.

Шлях до Пхьончхана

– Ви народилися у Вертіївці. Розкажіть про своє дитинство. І, даруйте, коли виявилися проблеми з зором?


– У 4 роки… Ми поїхали на обстеження, тоді все стало зрозумілим. У мене вроджена вада зорового нерва, міопія обох очей, короткозорість, дуже велика кількість захворювань. Через те, що їх багато, це не лікується. Лише можна підтримувати зір на певному рівні, щоби не було гірше. Але хвороба у мене була з народження, просто у перші чотири роки ніхто цього не помічав. Отже, я не знаю, як це – бачити на 100 відсот­ків. Мені здавалося, що так, як я бачу, так і треба.
У дитячий садок не ходив: батьки боялися, що я можу чогось не побачити. Потім до 9 класу навчався у Вертіївці. Але спорт у моєму житті з’явився, коли мені було вже 16. До цього я грав у футбол за школу, у волейбол, вів звичайне сільське активне життя: плавав, допомагав удома, але не було жодних ознак того, що колись професійно займатимуся спортом. А у 2012-му я побував у Західному реабілітаційному центрі на Львівщині, спробував, відчув, що таке лижі, як усе працює, як побудований механізм спорту… І захопився.
До центру мені порадив поїхати один із моїх учителів фізичної культури. У Ніжинському районі розвивали спорт інвалідів, залучали всіх бажаючих. Так мої документи опинилися в «Інваспорті», мене відправили у Західний центр. Там створено всі умови як для розвитку спортсменів, так і просто для фізичної реабілітації. Чому саме біатлон та лижні перегони? Пробував футбол і плавання. Ніби цікаво, але не те. А тут я зрозумів, що це моє. Перший збір запам’ятав на все життя. Не вміючи їздити, не знаючи техніки, я став навіть не кататися – просто пересуватися на лижах. І це мені дуже сподобалося.

– Тобто до 2012 року ви не вміли кататися?
– Взагалі. Навіть не мав уявлення, як одягати палиці, як прикріплювати до взуття лижі.
– Після повернення до Чернігова з Паралімпіади ви виглядали засмученим. При тому, що ваші результати у Пхьончхані – три шостих та одне дев’яте місце – здаються непоганими. Планували перемогти?
– У мене була можливість, якою скористався не на всі 100%. Були певні фактори, що не дали це зробити. Десь мені не дав здобути медаль психологічний бар’єр. За рік до Паралімпіади на чемпіонаті світу в німецькому Фінестрау я завоював «бронзу» в біатлонній гонці на 12,5 кілометра. Там показав те, що я можу. Хоча, чесно кажучи, саме в біатлоні мною ніхто не займався, я вчився сам. Тому той результат – повністю моя заслуга. Хтось щось підказував, але не було тренера – людини, котра вела би мене до цього результату. Я займався сам. Отож медаль була підтвердженням того, що якісь риси тренера у мене є.
Готуючись до Паралімпіади, я не був у комфортному оточенні – такому, щоби можна було не думати, як мені тренуватися, що робити. Для цього потрібний тренер: ти йому довіряєш, вийшов на тренування, він тобі дав завдання, й ти не думаєш, для чого це та як це робити. У мене ж так склалося, що були певні непорозуміння з гайдом і з тренером великі проблеми. Звісно, в тому, що я не здобув медаль у Пхьончхані, переважно моя провина, але були й інші фактори…
– На Паралімпіаді ви виступали разом із гайдом Василем Потапенком. Які функції повинен виконувати гайд і наскільки складно було спрацюватися з Василем? 
– Гайд є очима й мозковим центром спортсмена. Пересуваючись у двох-трьох метрах перед ним, гайд повинен говорити спортсменові про все, що є на трасі: де спуск, де підйом, як краще пройти дистанцію на тому чи іншому відрізку. На тренуваннях гайд допомагає в технічному плані. Фактично – це другий тренер. Із Василем спрацюватися було складно. У нього характер… я також не подарунок. Але нині ми продовжуємо співпрацю.
– Що вам дала участь у Паралімпіаді та що таке Паралімпіада зсередини?
– Паралімпіада морально зупинила мій запал настільки, що я нині катаюся, тренуюся, але тільки тому, що це треба. Бажання та сил мало. По телевізору не показують атмосферу конкуренції в команді. Це не найприємніші моменти.
Наразі готуємося до чемпіонату світу, який буде в Канаді 2019 року. У літньому сезоні плануємо у вересні взяти участь у чемпіонаті України з лижних перегонів.

Вертіївка розвивається

– Крім української та російської мов ви знаєте ще й італійську. І де її вчили? 
– Раніше я раз на рік на місяць їздив до Італії, в іншу родину. Під час живого спілкування мова вчиться дуже швидко. До того ж вона не така складна, як англійська. Та хоч англійську я вчив 11 років у школі, її я знаю гірше за італійську, яку вчив загалом 5 місяців.
– Маєте друзів чи знайомих серед італійських спортсменів? 
– Так. Італійська збірна не дуже велика, але я дуже добре спілкуюся і з тренерами, й зі спортсменами… Вони щирі, з ними легко спілкуватися.
– Вертіївська ОТГ активно змінюється. Як часто там буваєте та чи змінилося там щось за останні два роки? 
– Одне з кращого, що зробив під час президентства Петро Порошенко, – це децентралізація. У сіл тепер є бюджет, гроші залишаються у громаді. За ці два роки реально дуже багато зроблено. Найприємніше, що відремонтовано багато доріг у Вертіївці. Є бажання побути у батьків, бо там ти набагато швидше відновлюєшся, ніж на базі. Тому часто буваю вдома, беру все, що мені необхідно. Я вільно можу пересуватися, тренуватися у Вертіївці та підтримувати фізичну форму між зборами. До речі, в нашому селі добре освітлені вулиці. Якось восени їхав останньою маршруткою. У Чернігові дороги були освітлені, але тільки-но доїхали до Количівки, скрізь стало темно. А у Вертіївці – світло, красиво. Доволі круто для села.
Зробили ставок. Тепер не потрібно кудись їхати. Відремонтували аптеку, яку не ремонтували, напевно, з тих часів, як її побудували. Розвиток є.
– Чи впізнають вас на вулиці та де частіше – у Вертіївці чи в Чернігові? 
– У селі всі знають. Мене й раніше всі там знали. Ось торік була така ситуація: я повернувся з чемпіонату світу, зайшов у Вертіївці до магазину. На мене дивиться нова продавчиня та й каже: «О! То це ти – наша зірка?» Я був у такому шоку, кажу: «Та ні, просто спортсмен із Вертіївки». З одного боку, у мене тоді був шоковий стан, з іншого – було приємно. У Чернігові також упізнають, але паралімпійський спорт не такий популярний, як той же самий біатлон…

«Усім потрібно рухатися»

– Чи доводилося стикатися з упередженим ставленням до себе через вади з зором? 
– З приводу зору були різні ситуації. Одного разу мене підвозили з Вертіївки до Ніжина. Ми почали спілкуватися з водієм про автомобілі. Той чоловік жартома говорить: «Купуй у мене авто». Я кажу: «Ні, взагалі, я не бачу – не можу купити». І розповів, як та що бачу. Людина була схвильована. Від місця, де я просив зупинити, мені потрібно було пройти десь кілометр до лікарні. Але той чоловік запропонував мене підвезти. Людина готова була йти на допомогу.
А коли вступав на факультет фізвиховання до Національного університету «Чернігівський колегіум», мене не хотіли брати, бо, мовляв, не бачитиму те, що написано на дошці. Але минуло 4 роки, й за цей час, навіть коли я після зборів приїжджав на навчання, то був не гіршим за одногрупників. Нині тут розуміють, що якби не взяли мене, то помилилися би. Я можу все виконувати як здорова людина й показувати, що навіть із вадами зору можна жити, а не існувати.
– Ви бували в багатьох країнах і, напевно, можете оцінити, наскільки українці толерантні до інвалідів у порівнянні з іншими державами?
– Люди приблизно скрізь однакові. А ось турбота країни… За кордоном у багатьох державах якщо інвалід зміг пробитися у спорті, то у нього є фінансові переваги, все є. А тих інвалідів, що живуть удома, підтримує пристойна пенсія… На цей час, якби я не займався спортом, моя пенсія була би 1300-1400 гривень. Сьогодні це дуже мало. Часто якщо людина – інвалід, то не може працювати. А як може, то не завжди беруть на роботу… Я не знаю систему на 100%, але з того, що бачу, наша країна, коли порівнювати з європейськими, мало піклується про інвалідів.
– Спорт для інвалідів – один із небагатьох соціальних ліфтів. Чи можна десь іще пробитися? 
– Якщо людина розумна, то хоч вона й на інвалідному візку, та може досягти свого. Сучасний світ так розвивається, що є різні стартапи. І якщо людина щось винайшла, то підтримку вона знайде. Піднятися можна не лише за рахунок спорту.
– Що би ви порадили тим, у кого є проблеми зі здоров’ям: краще сидіти на місці чи рухатися?
– Всім людям потрібно рухатися. Свого часу лікарі забороняли мені будь-які фізичні навантаження. У школі у мене було звільнення від фізкультури. Але бачите, я вже 6 років займаюся. Живий, здоровий і почуваюся набагато краще й фізично, і психологічно, й морально, ніж до того, як почав займатися спортом. Спочатку я не доїжджав одну зупинку до університету й ішов пішки. Це невелике навантаження, але під час прогулянки мозок насичується киснем і голова стає свіжою. Завжди треба рухатися, треба щось робити.
– Цієї неділі – День молоді. Що би ви побажали молодим українцям напередодні свята?
– Нині ми залежні від телефонів, планшетів, соцмереж. Хочеться побажати, щоби цими сучасними розробками молодь користувалася обмежено, не занурювалася туди повністю. Я теж користуюся всіма сучасними технологіями. Але потрібно знати міру, бувати на свіжому повітрі, спілкуватися не тільки повідомленнями, але й наживо. Раніше, років 3-4 тому, влітку щовечора біля моєї школи всі грали у футбол. Тепер там навіть ніхто не збирається… Це проблема сучасної молоді. Треба більше мати живого спілкування.

Довідка 
«Деснянської правди»

Дмитро Суярко, 21 рік. Біатлоніст, лижник. Зріст – 176 см. Народився у Вертіївці (Ніжинський район). Головні досягнення: «бронзовий» призер чемпіонату світу (2017), учасник Паралімпіади (2018). Мрія – виграти Паралімпійську медаль. Спортивні приклади: Сергій Устюгов, Мартен Фуркад, Уле-Ейнар Бйорндален. У Чернігові любить Вал та велопрогулянки містом.

Розмовляв Сергій Карась
Фото з особистого архіву 
Дмитра Суярка

джерело: Деснянська Правда

залишіть коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *